Коротко:
- Неля Погребіцька — мешканка села Стави на Київщині, мати дитини з ДЦП, яка у травні 2020 року стала жертвою сексуального насильства та катувань у Кагарлицькому відділку поліції.
- Її викликали як свідка у справі про крадіжку, але в службовому приміщенні двоє співробітників вчинили злочин.
- Справа отримала загальноукраїнський резонанс і стала одним із символів боротьби з безкарністю правоохоронців.
- У 2023 році двох основних фігурантів засудили до 11 років ув’язнення кожному. У 2024 апеляція підтвердила вирок, а в лютому 2026 Верховний Суд остаточно залишив його без змін.
- Потерпіла через цивільний позов отримала право на компенсацію понад 1,2 млн грн від Національної поліції.
- Історія показала, наскільки важлива публічність і послідовна робота адвокатів у подібних справах.
Неля Погребіцька — ім’я, яке більшість українців вперше почули навесні 2020 року. Тоді 26-річна жінка з невеликого села Стави Кагарлицького району Київської області розповіла про те, що пережила в місцевому відділку поліції. Її історія швидко вийшла за межі регіону і стала одним із найгучніших випадків поліцейського свавілля за останні роки. Не тому, що таких епізодів раніше не було, а тому, що цього разу потерпіла і її захисники не дали справі «заглухнути».
Сьогодні, коли минуло вже понад шість років, ми можемо говорити не лише про сам злочин, а й про те, чим він обернувся для системи. Вирок, який пройшов усі інстанції аж до Верховного Суду, — рідкісний приклад, коли правоохоронці отримали реальні терміни саме за дії проти цивільної особи всередині свого відділку. Для багатьох це стало важливим сигналом.
Я писав цю статтю, спираючись на відкриті матеріали українських видань і офіційні повідомлення адвокатів. Усі факти перевірені за кількома незалежними джерелами. Особисті спостереження, які трапляються нижче, позначені як такі.
Хто така Неля Погребіцька до травня 2020 року
Неля жила в селі Стави — невеликому населеному пункті за кілька кілометрів від Кагарлика. За словами родичів і односельців, вона була спокійною, неконфліктною людиною. Працювала в магазині (зокрема, згадувала касу в мережі АТБ), раніше якийсь час була у сфері громадського харчування. Основний час забирала донька Аня, у якої діагностовано дитячий церебральний параліч. Жінка сама возила дитину на масажі та процедури.
Сім’я жила скромно. З чоловіком стосунки були складними, на момент подій вони вже не жили разом. У селі про Нелю відгукувалися як про тиху і відповідальну. Жодних серйозних конфліктів із законом раніше не було. Саме ця «звичайність» і зробила історію особливо болючою для багатьох: злочин стався не з маргінальною особою, а з людиною, яка просто намагалася жити і виховувати дитину.
За кілька тижнів до події один із поліцейських уже погрожував їй. Мати Нелі навіть подавала заяву, але належної реакції не було. Це важлива деталь, яку пізніше згадували адвокати: система могла відреагувати раніше.
Що сталося в ніч з 23 на 24 травня 2020 року
Нелю викликали до Кагарлицького відділку поліції як свідка у справі про пограбування сільського магазину. Виклик був неофіційним — через сусіда. У відділку її допитували щодо людини, з якою вона нібито була в компанії після крадіжки. Далі події переросли в злочин: двоє співробітників — Микола Кузів (на той момент начальник сектору кримінальної поліції) і Сергій Сулима (оперуповноважений) — застосували до неї насильство, включно з сексуальним.
Жінка змогла звернутися по медичну допомогу лише наступного дня. Лікарі зафіксували тілесні ушкодження і повідомили про подію. Саме це запустило механізм розслідування. Уже 25–26 травня двох основних підозрюваних затримали.
Важливо: у відділку в той час перебували інші співробітники. За словами самої Нелі, деякі чули, що відбувається, але не втрутилися. Цей момент пізніше став одним із ключових у публічному обговоренні — про культуру мовчання всередині системи.
Після інциденту Неля довго жила в страху. Боялася помсти, уникала людей, думала про переїзд. У селі ходили різні плітки, були й ті, хто підтримував, і ті, хто сумнівався. Публічність, за її власними словами, стала єдиним захистом.
Розслідування, резонанс і робота адвокатів
Справу спочатку вели місцеві, потім підключилося Державне бюро розслідувань. Підозри висунули не лише двом основним фігурантам. У провадженні фігурували ще кілька співробітників відділку, яких звинувачували в інших епізодах катувань і незаконного утримання людей. Загалом справа Кагарлика виявила систему зловживань, а не одиничний випадок.
Ключову роль відіграли адвокати потерпілої — зокрема Олена Сотник і Анна Калінчук. Саме вони тримали справу в публічному полі, коли інтерес ЗМІ почав спадати. У практиці подібних історій я не раз помічав: без постійного тиску і якісного процесуального супроводу такі справи часто «розчиняються». Тут цього не допустили.
Неля дала кілька інтерв’ю, зокрема «Українській правді». Вона говорила про страх, про те, як важко жити далі з дитиною, про бажання просто мати нормальну роботу і не боятися. Ці свідчення зробили справу живою, а не лише сухим протоколом.
Суд, вирок і довга дорога до остаточного рішення
24 травня 2023 року, рівно через три роки після події, Обухівський районний суд визнав Миколу Кузіва і Сергія Сулиму винними за всіма статтями обвинувачення (зокрема статті про зґвалтування, катування та незаконне позбавлення волі). Кожному призначили 11 років позбавлення волі. Суд також повністю задовольнив цивільний позов Нелі до Національної поліції — понад 1,2 млн грн моральної компенсації.
Обвинувачені свою вину заперечували. Перед самим вироком була спроба мобілізуватися до ЗСУ, щоб уникнути покарання, але це не спрацювало. У листопаді 2024 Київський апеляційний суд залишив вирок без змін. А 19 лютого 2026 Верховний Суд України остаточно підтвердив рішення. Крапку в справі, яка тривала понад п’ять років, поставлено.
Для української судової практики це важливий прецедент. Випадки, коли поліцейських реально саджають за сексуальне насильство щодо цивільних осіб саме в стінах відділку, трапляються рідко. Попереднім гучним кейсом часто називали Врадіївку 2013 року. Кагарлик став наступним маркером.
Що змінилось після справи і що залишилось
Після розголосу з Кагарлицького відділку звільнили або відсторонили десятки співробітників. Були дисциплінарні перевірки. Але системна проблема довіри до поліції в невеликих громадах нікуди не зникла. За спостереженнями тих, хто працює з подібними справами, люди досі часто бояться звертатися, особливо якщо підозрюваний — місцевий «свій».
Для самої Нелі життя після 2020-го стало важчим. Страх, психологічні наслідки, необхідність постійно пояснювати, що сталося, і водночас виховувати дитину з інвалідністю. Компенсація, яку присудив суд, — важливий, але далеко не повний засіб відновлення. Гроші не повертають відчуття безпеки.
У практиці роботи з подібними історіями я бачив, як жертви після резонансу опиняються в подвійній пастці: з одного боку — публічність захищає, з іншого — постійна увага не дає закрити сторінку. Неля пройшла цей шлях відносно відкрито, і це, мабуть, вимагало чималої внутрішньої сили.
Чому ця справа все ще важлива у 2026 році
Війна змінила пріоритети суспільства. Багато хто скаже, що зараз є важливіші теми. Але питання підзвітності правоохоронців не зникає. Коли людина в уніформі відчуває безкарність у мирний час, у кризових умовах ця безкарність лише посилюється. Справа Погребіцької показала, що система може покарати «своїх», якщо є наполегливість потерпілої сторони, адвокатів і хоч якийсь суспільний контроль.
Водночас історія виявила і слабкі місця: довгі строки розслідування, спроби обвинувачених уникнути відповідальності через мобілізацію, тиск на свідків і саму потерпілу. Багато з цих механізмів досі працюють в інших справах.
Якщо дивитися ширше, Кагарлик став ще одним аргументом на користь реформи поліції, незалежного розслідування і реального захисту потерпілих. Не красивих слів, а конкретних рішень, які проходять усі судові інстанції.
Неля Погребіцька не шукала слави. Вона просто опинилася в ситуації, коли мовчати стало небезпечніше, ніж говорити. Її історія — про ціну, яку платить людина, коли стикається з владою, що вважає себе недоторканною. І про те, що навіть у такій системі справедливість іноді все ж пробивається. Повільно, важко, але пробивається.
Якщо ви чи ваші близькі стикаєтеся з подібними ситуаціями — звертайтеся до правозахисних організацій і незалежних адвокатів якомога раніше. Публічність і професійний супровід у таких справах часто вирішують більше, ніж сподівання на «внутрішнє розслідування». А суспільству варто пам’ятати: кожна така історія — не лише про одну людину. Це тест на те, чи здатна держава захищати своїх громадян від тих, хто має їх захищати.
Leave a Reply