Коротко
- Австралійський художник — це не «один стиль із кенгуру», а кілька окремих традицій, які живуть на одному материку і часто сперечаються між собою.
- Корінне мистецтво Австралії — одна з найдавніших безперервних художніх практик світу: від наскельних галерей Какаду до полотен арт-центрів пустелі.
- Гейдельберзька школа кінця XIX століття вперше навчилася малювати австралійське світло, а не європейський пейзаж, перевезений у валізі.
- Модерністи XX століття — Сідні Нолан, Артур Бойд, Бретт Вайтлі — зробили з історії й ландшафту впізнаваний міф.
- Після 1971 року рух Папунья-Тула вивів живопис Західної пустелі в музеї й на аукціони; імена Емілі Кейм Кнгваррейе та Кліффорда Поссума Тьяпалтджаррі стали світовими.
- Головна пастка для новачка — сувенір «під аборигенів». Дивитися варто на арт-центри, провенанс і те, чи взагалі художник має право розповідати саме цю історію.
Ці шість тез — робоча карта. Далі розкладаю її так, щоб після тексту ви могли впізнати школу, не плутати традиції й знати, куди дивитися далі.
Коли людина вводить у пошук «австралійський художник», вона рідко хоче біографію одного прізвища. Частіше потрібен орієнтир: хто це взагалі, чим цей живопис відрізняється від європейського, з кого починати і як не купити туристичну підробку. Відповідь коротка і незручна. Австралійський митець — це і старійшина з Утопії, який почав працювати акрилом майже у вісімдесят, і мельбурнський імпресіоніст зі стрижкою овець, і сіднейський модерніст із квадратним шоломом Неда Келлі.
Континент великий, світло жорстке, історія колонізації нікуди не ділась. Тому тут майже немає «нейтрального пейзажу». Навіть акварель із білими стовбурами gum trees у Альберта Наматжіри — не просто красива природа. Це країна його народу арренте, намальована мовою, яку тоді погоджувалися дивитися білі колекціонери. У практиці я постійно бачу, як цю різницю згортають до магнітика з цятками. Цятки — лише один діалект. І то пізній.
Нижче — як склалася австралійська художня сцена, які імена справді тримають розмову і що робити, якщо хочете не «ознайомитися», а почати бачити.
Хто такий австралійський художник
Слово звучить так, ніби існує цех із єдиним статутом. Не існує. Під ним ховаються щонайменше три великі лінії, які то перетинаються, то принципово не хочуть цього робити.
- Митці Перших народів — аборигени та жителі островів Торресової протоки. Для багатьох із них живопис є не «картиною на стіну», а способом тримати закон, країну й спорідненість.
- Художники європейського вишколу, які з XIX століття шукали, як намалювати місцеве світло, евкаліпт, сухість і порожнечу, а не Альпи під іншим небом.
- Сучасні автори міст — фотографи, живописці передмість, іронічні реалісти — для яких Австралія вже не «дикий край», а гарячий асфальт, вілла з газоном і телевізійна міфологія.
Якщо змішати всі три лінії в одну купу «австралійського колориту», вийде листівка. Тому далі я їх розводжу. Не з снобізму. Просто вони інакше дивляться на землю.
Ще один нюанс, який часто гублять. «Австралійський художник» у каталозі музею може бути людиною, народженою в Україні, Італії чи Британії, яка склала око вже тут. Михайло Кміть, про якого нижче, тому й цікавий: візантійський ритм приїхав у Сідней і раптом заговорив місцевою палітрою. Паспорт не малює. Малює досвід світла й те, з ким ти ведеш розмову.
Найдавніша жива майстерня світу
Перш ніж з’явилися мольберт і олійна фарба, Австралія вже була вкрита зображеннями. У Національному парку Какаду, який охороняє UNESCO, живуть покоління наскельних галерей: фігури людей, риби в так званому рентгенівському стилі, тварини, яких уже немає. Найдавніші шари вимірюють тисячоліттями; самі народи регіону живуть на цій землі понад 50 000 років. Це не «доісторія мистецтва». Це мистецтво, яке не вимикалось.
Рентгенівський живопис Арнемленду показує хребет і нутрощі баррамунді так, ніби художник бачить істоту наскрізь. У пустелі інші мови: концентричні кола як водні місця, сліди, шляхи предків, карти місцевості ніби з повітря. Те, що європеєць швидко називає абстракцією, для знавця часто є точною топографією й священною розповіддю. Частину знаків на публічне полотно взагалі не виводять. І це не маркетинг таємниці. Це правило.
Окремо стоїть Альберт Наматжіра (1902–1959), художник народу арренте з Центральної Австралії. У 1930-х він опанував європейську акварель — зокрема за підтримки Рекса Баттербі — і почав малювати хребти Макдоннелл і білі стовбури «примарних» евкаліптів так, що його впізнала вся країна. Він став першим корінним митцем, якого широка австралійська публіка погодилася вважати «справжнім художником». У 1957 році Наматжіра одним із перших серед аборигенів Північної території отримав громадянські права, яких більшість його родичів тоді не мала. Іронія жорстока: формально він став громадянином, а жити за законами свого народу й колоніальної бюрократії одночасно було майже неможливо. Помер він у 1959-му, у 57 років.
Школа Германнсбурга, яка виросла з його прикладу, досі працює аквареллю. Це теж австралійський художник. Просто без точок, які всі очікують побачити.
Гейдельберзька школа: коли навчилися бачити місцеве світло
Європейські переселенці довго малювали Австралію так, ніби це волога Англія, якій бракує тіні. Змінилось це в 1880-х біля Мельбурна. Том Робертс, Артур Стрітон, Фредерік Маккаббін і Чарльз Кондер виходили малювати просто неба. 17 серпня 1889 року в Мельбурні відкрилась виставка «9 × 5 Impression»: невеликі етюди, часто на кришках від сигарних ящиків. Назву «Гейдельберзька школа» їм пізніше приклеїли від місцевості Гейдельберг, де стояв один із таборів.
Вони не копіювали французький імпресіонізм один в один. Ближчими орієнтирами були тональність і пленер, ніж клодмонівська вібрація. Але головне вони зробили інше. Вони визнали, що австралійське полуденне світло — плоске, жорстке, майже біле — вимагає іншої палітри, ніж європейські сутінки.
Картина Тома Робертса «Стрижка баранів» (1890) у Національній галереї Вікторії досі працює як національний міф: чоловіча праця, дерев’яний навіс, золотий пил. Стрітон ловив сухе золото пагорбів. Маккаббін — втому й самотність поселенця. Це вже не «вид для альбому». Це спроба сказати: ми тут живемо, і око має звикнути.
За спостереженнями, саме з цієї школи зручно заходити європейському глядачеві. Мова знайома — олія, пленер, жанрова сцена — але повітря вже інше. Відчуваєте, як тінь коротка, а горизонт широкий? Ось воно.
Модерністи, які зробили з континенту міф
XX століття в австралійському живописі часто крутиться навколо кількох домів і сварок. Один із таких домів — Гайде під Мельбурном, коло Джона і Сандей Рід. Там у 1946–1947 роках Сідні Нолан (1917–1992) намалював серію про бушрейнджера Неда Келлі: емаль по твердій плиті, чорний квадрат шолома як вікно, крізь яке видно пейзаж. У канонічній серії близько двох десятків робіт; більшість згодом опинилась у National Gallery of Australia в Канберрі. Шолом Келлі став чи не найвпізнаванішим силуетом країни — його навіть виводили в церемонії відкриття Олімпіади в Сіднеї.
Поруч — Артур Бойд, Расселл Драйсдейл, Джой Гестер, Альберт Такер. Бойд умів зробити біблійну сцену такою, ніби вона сталась на випаленій землі біля річки. Драйсдейл витягував із аутбеку фігури, які здаються довшими за власну тінь. Це вже не гімн праці. Це нерв.
Бретт Вайтлі (1939–1992) — інша температура. Сідней, звивини гавані, лавандові й ультрамаринові, птах, ванна, еротика, героїн, каліграфічна лінія. Його «Крісло Анрі» на аукціоні йшло за суму понад 6 мільйонів австралійських доларів — одна з тих цифр, якими ринок міряє «блакитні фішки». Фред Вільямс навпаки прибрав зайве: крапки й риски дерев на великій площині землі. Джеффрі Смарт малював бетон, знаки, порожні рампи. Джон Брек — офісний натовп на Коллінз-стріт о п’ятій. Маргарет Престон ще раніше, у 1920–1930-х, різала дереворити з місцевими квітами й голосно вимагала національного стилю, інколи звертаючись до мотивів корінного мистецтва так, як тоді вважали прогресивним. Сьогодні це місце читають обережніше.
Портретний «Арчібальд» від 1921 року в Художній галереї Нового Південного Уельсу тримає окрему інтригу. У 1943-му робота Вільяма Добелла викликала скандал: чи це портрет, чи карикатура. Судилися. Премія вистояла. Австралійський художник тут часто не тихий кабінетний тип. Він сперечається з дошкою опікунів і з таблоїдом.
1971 рік: Папунья, точки й вихід на світовий ринок
Точковий живопис, який туристи вважають «вічним обличчям Австралії», як масовий рух на полотні почався пізно. У 1971 році в поселенні Папунья, за приблизно 250 км на захід від Аліс-Спрінгс, шкільний учитель Джеффрі Бардон заохотив старших чоловіків перенести церемоніальні зображення зі піску й тіла на стіну школи та на дошки. З’явився мурал «Honey Ant Dreaming». Автори — не Бардон. Автори — хранителі цих історій. У 1972-му постала кооперація Papunya Tula Artists, якою керують самі митці.
Точки спочатку мали й практичний сенс: приховати від стороннього ока священні деталі, які не можна виставляти. Потім стали мовою енергії, землі, шляху. З Папуньї хвиля пішла на Юендуму, Утопію, Бальго та десятки арт-центрів. Жінки, яких спочатку майже не було в першій групі, незабаром стали центральними фігурами ринку.
Емілі Кейм Кнгваррейе (близько 1910–1996), старійшина народу анматьєрре з земель Утопія, почала серйозно працювати акрилом на полотні наприкінці 1980-х, уже в поважному віці. За вісім років зробила тисячі робіт. Полотно «Earth’s Creation» 1994 року в 2007-му вперше для корінного мистецтва перейшло позначку в мільйон австралійських доларів, а 2017-го пішло за 2,1 мільйона. Кліффорд Поссум Тьяпалтджаррі картиною «Warlugulong» (1977) у 2007-му встановив тодішній рекорд: 2,4 мільйона, роботу купила Національна галерея Австралії. Це вже не «етнографія». Це головний зал.
Глорія Пет’ярре з листям лікарських рослин, Ровер Томас з вохрою Кімберлі, Джон Мавурнджул із барком Арнемленду — різні матеріали, різні закони зображення. Зводити їх до «крапок» так само грубо, як зводити Європу до натюрморту з яблуками.
Імена, без яких розмова швидко міліє
Нижче — не рейтинг геніїв. Це робочий мінімум, щоб у музеї не блукати як у супермаркеті.
| Художник | Коли | За що чіпляється око |
|---|---|---|
| Том Робертс, Артур Стрітон | 1880–1900-ті | Пленер, золотий пил, праця й сухе світло Гейдельберга |
| Альберт Наматжіра | 1930–1950-ті | Акварель хребтів і білих евкаліптів Центральної Австралії |
| Сідні Нолан, Артур Бойд | 1940–1970-ті | Міф, Нед Келлі, біблійні сцени на випаленій землі |
| Маргарет Престон, Фред Вільямс | 1920–1970-ті | Місцева флора, гравюра, пейзаж як знакова система |
| Емілі Кнгваррейе, Кліффорд Поссум | 1970–1990-ті | Полотно пустелі, карти країни, сила кольору без «європейської» перспективи |
| Бретт Вайтлі, Джеффрі Смарт | 1960–1990-ті | Гавань і бетон, місто як нервова система |
Список можна сперечатись до опівночі. Немає Грейс Коссінгтон Сміт із її сучасним сіднейським світлом, немає Говарда Арклі з аерографом по передмістях, немає Трейсі Моффат у фотографії. Для старту й цього досить. Краще глибоко пройти шістьох, ніж колекціонувати прізвища як наліпки.
Як дивитися австралійську картину, щоб вона відповіла
Не починайте з питання «що тут намальовано». Почніть з питання «з якої відстані це бачать». Європейський пейзаж часто стоїть на лінії горизонту: ми ніби в тілі людини, яка дивиться перед себе. Багато робіт пустелі бачать країну зверху — як карту, як шлях, як пам’ять ніг. Якщо шукати в них «дерево з тінню», будете злі.
- Спочатку визначте традицію: наскельна мова, акварель Германнсбурга, гейдельберзький пленер, міський модернізм, полотно арт-центру.
- Потім матеріал. Вохра й кора, емаль по плиті, акварель, акрил на величезному полотні — це не технічна дрібниця, це температура розмови.
- Шукайте, чи є в роботі конкретна країна. Не «Австралія взагалі», а хребет, річка, місце меду або предка.
- Для корінного мистецтва окремо з’ясуйте: чи можна цю історію розповідати публічно і чи має автор до неї право.
- Лише в кінці дивіться на ринок і «красивість». Краса без контексту тут швидко стає декоративним килимком.
Цей порядок рятує від типової помилки новачка: оцінити Наматжіру як «слабкого європейця», а Кнгваррейе — як «гарний абстракт, схожий на Поллока». Схожість із Поллоком — оптична ілюзія столичної критики 1990-х. У неї інша граматика.
Помічав за собою таку річ. Після години з Ноланом починаєш бачити квадрат шолома навіть там, де його немає: в силуеті водонапірної вежі, в тіні під евкаліптом, у рамці вікна. Це значить, що міф уже сів на сітківку. З точковим живописом навпаки: око спочатку тоне в рябі, а тоді раптом випливає структура — суха річка, табір, рух. Треба постояти. Не три секунди з телефоном.
Три традиції — три різні очі
| Лінія | Де тримається | Що просить від глядача |
|---|---|---|
| Корінний живопис пустелі й півночі | Арт-центри, кора, вохра, акрил | Читати як карту й закон, не як декор |
| Гейдельберзька школа і її спадкоємці | Мельбурн, олія, пленер | Відчути світло й працю, не альпійський шаблон |
| Міський модернізм і сучасність | Сідней, Мельбурн, фото, інсталяція | Бачити міф, іронію, травму, побут |
Коли три лінії стоять поруч у одній залі — а в Канберрі й Мельбурні вони саме так і стоять — корисно не шукати «переможця». Корисно ловити, як одна земля народжує різні відповіді на спеку, відстань і пам’ять.
Де дивитися живцем і як не купити підробку
Якщо пощастить із поїздкою, маршрут простий і не дешевий. Національна галерея Австралії в Канберрі тримає Нолана й сильну збірку корінного мистецтва, включно з «Warlugulong». Національна галерея Вікторії в Мельбурні — Робертса й широку австралійську залу. Художня галерея Нового Південного Уельсу в Сіднеї — «Арчібальд» і Престон. Музей сучасного мистецтва Гайде — той самий будинок, де малювали Келлі. У Какаду — Убірр і Нурлангі, якщо йдете з повагою і з місцевими правилами зйомки.
З України більшість із нас починає не з Канберри, а з екрана. І тут ринок одразу підсовує пастку. «Аборигенський стиль», намалюваний у майстерні без громади, без історії, без імені. Яскраво. Дешево. Ніби справжнє. У практиці такі речі пізнаються по трьох ознаках: немає прив’язки до арт-центру, сюжет універсальний «як з листівки», ціна підозріло туристична при «ручній роботі».
- Шукайте роботи через арт-центри громад (Papunya Tula, центри Утопії, Юендуму та інші), а не через безіменний сувенірний прилавок.
- Просите ім’я мовою громади, регіон, рік, історію мотиву — хоча б у короткій довідці.
- Пам’ятайте: не кожен корінний художник малює точки, і не кожні точки є корінним мистецтвом.
- Для живопису європейської лінії дивіться провенанс так само суворо: підписи Вайтлі й Нолана підробляють охоче, бо цифри аукціонів це вміють.
Колекціонування — окрема етика. Корінна робота може бути й товаром, і об’єктом, який не варто виривати з контексту заради інтер’єру в бежевих тонах. Якщо не готові читати історію — почніть із книг і музеїв, не з кошика.
Український слід, про який забувають
Для нашого читача є імення, яке австралійські довідники знають краще, ніж київські. Михайло Кміть (1910–1981) народився в Стрию, вчився в Академії в Кракові, 1949-го приїхав до Австралії за імміграційною програмою, якийсь час працював на цементному заводі у Віллавуді й носієм на залізниці, а ночами малював. Неовізантійський ритм, кубістична площина, сильний колір. 1953 року він здобув Blake Prize за релігійний живопис роботою «The Evangelist, John Mark», пізніше — Sulman Prize. Жив у сіднейській колонії Меріула. Його не треба насильно записувати в «типового австралійського пейзажиста». Він якраз показує інше: австралійська сцена вміє прийняти чужий іконопис і не розчинити його в евкаліптах.
Це корисно пам’ятати, коли здається, ніби австралійське мистецтво — замкнений клуб із двома ключами: «білий пленер» і «точки пустелі». Ключів більше. Просто туристичний маршрут лінивий.
Що зробити після цього тексту
Не намагайтеся «охопити австралійське мистецтво». Оберіть одну двері. Або серію Нолана про Келлі — і дивіться всі кадри як німий фільм. Або одну громаду: Папунья, Утопія, Германнсбург. Або одного класика пленеру — Робертса — і порівняйте його овець із порожнім бетоном Смарта. Три вечори на одну лінію дають більше, ніж тиждень стрибків по прізвищах.
Якщо будете в залі — станьте далі, ніж звикли. Австралійське полотно часто дихає площею. Якщо купуєте — купуйте ім’я, громаду й історію, не «настрій подорожі». А якщо просто хочете зрозуміти, хто такий австралійський художник, тримайте в голові просту формулу. Це людина, яка відповідає на жорстке світло, велику відстань і довгу пам’ять землі. Відповіді різні. Саме тому тема не закривається однією репродукцією з шоломом чи одним сувеніром у цятку.
Leave a Reply