Артемій Димид — це ім’я, яке звучить як короткий, але яскравий спалах. Львів’янин, який з дитинства жив так, ніби кожен день міг стати останнім пригодницьким розділом. Він стрибав з парашутом, проїжджав на мотоциклі цілі континенти, виховував пластунів і, коли пролунали перші вибухи 2022-го, просто повернувся додому воювати.
Його життя вмістилося в двадцять шість років, але щільність подій вражає. Від куреня Пласту до боїв на Миколаївщині, від статуї Христа-Спасителя в Ріо до позивного «Курка» на передовій. Артемій-Юліян Михайлович Димид став одним із тих, кого сьогодні називають розстріляним поколінням — молодих, освічених, вільних людей, які обрали захищати свою землю.
У нашій колективній пам’яті він лишився не лише воїном. Він лишився хлопцем, який умів літати, і сином, якому мати заспівала останню колискову над труною.
Родина, що виростила героя
Артемій народився 4 липня 1995 року у Львові. Батько — отець Михайло Димид, перший ректор відновленої Львівської богословської академії, згодом Українського католицького університету, капелан Майдану. Мати — Іванка Крип’якевич-Димид, відома іконописиця. У цій родині молитва й мистецтво жили під одним дахом поруч із книжками історика Івана Крип’якевича — прадіда Артемія.
Правнук підпільного священника Артемія Цегельського, репресованого в Сибір, хлопець виростав у середовищі, де патріотизм не був гаслом, а щоденною звичкою. Багатодітна пластова сім’я, старі бойківські скрині, ікони, фарби — усе це формувало характер, у якому не було місця страху перед життям.
Артемій ніколи не йшов за юрбою. Навіть у дитинстві, коли мати малювала половину яблука і просила доповнити, він малював грушку з іншого боку.
Пласт як школа свободи
Зі семи років Артемій став пластуном. Юнакував у курені № 69 імені Богдана Хмельницького, був курінним, потім виховником. Увійшов до 15-го куреня УСП «Орден Залізної Остроги». Пластове псевдо «Курка» пізніше стало бойовим позивним — і друзі досі так його називають.
У Пласті він навчився всього: ставити намет під дощем, вести групу через Карпати, тримати слово. Не було виду спорту, якого б він не спробував. Гірські лижі, піші походи, стрибки з парашутом — адреналін став його другою мовою. Друзі згадують: життя Курки було суцільною пригодою.
Коли почалася Революція Гідності, Артемій уже був на Майдані. Потім — АТО. Добровольцем пішов у «Азов», воював під Широкиним, згодом перевівся до батальйону «Гарпун». Після демобілізації не сів у тишу. Він вирушив у світ.
П’ятдесят країн і один мотоцикл
Після АТО Артемій відвідав понад 50 країн. На Harley-Davidson проїхав від Мексики до Канади. Заїхав на мотоциклі в Ірак. Підкорив Кіліманджаро. Стрибнув з парашутом зі статуї Христа-Спасителя в Ріо-де-Жанейро. 24 лютого 2022 року застало його саме в Бразилії.
Він купив у США бронежилет і каску, обміняв улюблений мотоцикл на автомат і полетів до Польщі. На запитання стюардеси, чому в бронежилеті, відповів просто: «Я з України, мені так спокійніше». Автобусом дістався додому і одразу пішов до війська.
У Бердичеві, у 142-му навчальному центрі ССО, він опинився разом із мандрівником Віктором-Миколою Гаврилюком, Дмитром Пащуком і народним депутатом Романом Лозинським. Жартома їх називали «Гавайською ТрО». Потім — Херсонський напрямок, 73-й морський центр спеціальних операцій. Звання — старший матрос.
Останній вихід
18 червня 2022 року близько десятої ранку Артемій разом із побратимом Павлом Наконечним («Істориком») вийшов з укриття біля села Біла Криниця на Миколаївщині. Треба було запустити дрон і подивитися, що робиться на ворожому березі. Прилетіла міна. Вибух був надпотужний. «Історик» загинув на місці. Артемій помер дорогою до лікарні.
Йому залишалося кілька тижнів до 27-річчя.
Мати заспівала синові останню колискову під час похорону в Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла у Львові. Чин очолив владика Володимир Груца.
Поховали Артемія на Марсовому полі Личаківського цвинтаря. Тисячі людей — пластуни, однокурсники з УКУ, побратими — прийшли попрощатися.
Пам’ять, яка живе
25 травня 2023 року Артемія Димида посмертно нагороджено орденом «За мужність» III ступеня. Пластуни надали йому Залізний пластовий хрест. За ініціативою родини в Українському католицькому університеті створено стипендіальний фонд імені Артема Димида.
Батьки пройшли шляхом сина — від місця загибелі до рідного Львова. Мати каже: вона живе в реальності перемоги. Сестра Магда публічно говорить про брата з тією ж пристрастю, з якою він жив.
Друзі згадують його як людину великого драйву, яка вчила бути нестандартними. Той, хто вмів літати, залишив після себе не лише могилу з військовим хрестом, а й відчуття, що свобода — це не абстракція. Це вибір, який роблять щодня.
| Рік | Подія | Деталі |
|---|---|---|
| 1995 | Народження | 4 липня, Львів |
| 2002 | Вступ до Пласту | Курінь № 69 ім. Богдана Хмельницького |
| 2013–2014 | Революція Гідності та АТО | «Азов», «Гарпун», Широкине |
| 2015–2022 | Подорожі | Понад 50 країн, парашут, мотоцикл |
| 2022 | Повернення на війну | З Бразилії, 73 МЦСО |
| 18.06.2022 | Загибель | Біла Криниця, Миколаївська область |
| 2023 | Нагорода | Орден «За мужність» III ст. (посмертно) |
Дані зібрано за матеріалами Українського католицького університету та відкритих біографічних джерел.
Артемій Димид не встиг написати мемуари. Він просто жив так, що його історія пишеться сама. Пластун, який виховував інших. Мандрівник, який побачив пів світу. Воїн, який повернувся, коли треба було. У 2026 році його ім’я все ще звучить у розмовах пластунів, студентів УКУ і тих, хто пам’ятає, якою ціною тримається наша свобода.
Він умів літати. І навчив багатьох, що страх — це лише тимчасова зупинка перед наступним стрибком.
Leave a Reply