Літо 1941 року. Німецькі танки ще не встигли охолонути після стрімкого просування через українські степи, а в Берліні вже підписували папери про нову адміністративну одиницю. 20 серпня Адольф Гітлер видав наказ про створення Рейхскомісаріату Україна — цивільної окупаційної структури, яка мала перетворити значну частину українських територій на сировинний придаток Третього рейху. Це була не просто зміна вивісок на будівлях. Це був початок системної, холодно розрахованої експлуатації мільйонів людей, їхньої праці, хліба, майбутнього.
На відміну від військової адміністрації, яка діяла на фронтових територіях, Рейхскомісаріат мав стати «нормальною» колоніальною владою. На практиці ж він став одним із найжорсткіших режимів на окупованих землях Східної Європи. Центром обрали не Київ, а Рівне — свідомо, щоб послабити будь-які українські національні амбіції. Керівником призначили Еріха Коха, гауляйтера Східної Пруссії, людину, яка відкрито називав себе «брутальним псом» і не приховував презирства до слов’янського населення.
За лічені місяці на карті з’явилися шість генеральних округів, нові податки, нові правила, нова валюта — карбованець. А за фасадом «порядку» ховалися масові розстріли, примусова праця, закриття шкіл і голод. Історія Рейхскомісаріату Україна — це історія не лише про нацистську машину, а й про те, як швидко руйнуються ілюзії, коли замість визволення приходить нова неволя.
Створення Рейхскомісаріату та суперечливі плани Берліна
Ідея цивільного управління східними територіями визрівала в колах Альфреда Розенберга ще до нападу на СРСР. Планувалося створити кілька рейхскомісаріатів, і Україна мала стати одним із найбільших. Гітлер підписав відповідний декрет 20 серпня 1941 року, а вже 1 вересня цивільна адміністрація почала поступово приймати території від вермахту.
Проте між Розенбергом і реальною владою на місцях одразу виникла прірва. Розенберг бачив у українцях потенційного союзника проти більшовизму і пропонував певні поступки національним почуттям. Кох, якого призначили безпосередньо Гітлер, таких ілюзій не поділяв. Він вважав, що слов’яни — це лише робоча сила, яку треба використовувати максимально жорстко і без зайвих розмов про «самостійність».
Саме тому столицю перенесли до Рівного, а Київ залишили без статусу головного міста. Галичину передали до Генерал-губернаторства, Буковину й частину Одещини — Румунії. Таким чином Рейхскомісаріат отримав чітко окреслені кордони експлуатації, а не партнерства.
Територія та шість генеральних округів
На піку свого розширення, на початку 1943 року, Рейхскомісаріат Україна охоплював близько 339 тисяч квадратних кілометрів і приблизно 17 мільйонів населення. Територію поділили на шість генеральних округів, які, своєю чергою, складалися зі 114 округів і 433 районів. Кожен генеральний округ очолював генеральний комісар, призначений із Берліна.
| Генеральний округ | Основні території | Адміністративний центр |
|---|---|---|
| Волинь-Поділля | Волинська, Рівненська, Кам’янець-Подільська області та прилеглі райони | Луцьк |
| Житомир | Житомирська область та сусідні райони | Житомир |
| Київ | Київська область, частини Полтавщини та Черкащини | Київ |
| Дніпропетровськ | Дніпропетровська, Запорізька області | Дніпро |
| Миколаїв | Миколаївська, Херсонська області | Миколаїв |
| Таврія (Крим) | Північні райони Криму та прилеглі степові території | Мелітополь (частково) |
Дані про адміністративний поділ згідно з матеріалами Енциклопедії історії України. Кримський округ існував переважно формально — справжній контроль над півостровом залишався за військовою адміністрацією, яка мріяла приєднати Крим безпосередньо до рейху як «готську землю».
Еріх Кох і його «брутальна» філософія управління
Еріх Кох прибув до Рівного наприкінці 1941 року і одразу дав зрозуміти, хто тут господар. Він відкрито заявляв, що українці — це «недолюди», яких не варто балувати ні школами, ні культурою. За його наказом вищу освіту для місцевого населення практично ліквідували, а в початкових школах залишили лише чотири класи. «Українським дітям не потрібні школи, — казав Кох. — Те, що їм потрібно знати, їх навчать німецькі господарі».
Кох не просто виконував накази — він перевершував навіть найрадикальніші директиви Берліна у жорстокості. Його конфлікт із Розенбергом став легендарним: райхсміністр східних територій намагався проводити більш «гнучку» політику, щоб заручитися підтримкою українців проти Сталіна, а Кох послідовно саботував ці спроби.
Результатом стала тотальна недовіра населення до будь-яких німецьких ініціатив. Навіть ті, хто спочатку бачив у вермахті визволителів від більшовицького терору, швидко зрозуміли: нова влада не збирається давати жодної реальної автономії. Українська мова в офіційних документах дозволялася лише для того, щоб відрізняти українців від росіян, а не для розвитку національної культури.
Економічна машина експлуатації та остарбайтери
Головним завданням Рейхskomісаріату була максимальна викачка ресурсів. Колгоспи не розпустили — їх просто перейменували й поставили на службу німецькій воєнній економіці. Селяни зобов’язані були здавати майже весь урожай, залишаючи собі мінімум для виживання. Промислові підприємства передали німецьким фірмам через систему довірчого управління.
Наймасштабнішою статтею експлуатації стала примусова праця. З 1942 року почалася системна депортація молоді до Німеччини. Ешелони з «остарбайтерами» йшли один за одним — спочатку добровільно, з обіцянками хороших умов, а потім уже під примусом, з облавками в селах і містах. За різними оцінками, з території Рейхскомісаріату Україна вивезли понад два мільйони людей. Багато хто не повернувся ніколи.
Умови праці були жахливими: низька зарплата, з якої ще вираховували за харчування та житло в таборах, жорсткий нагляд, покарання за найменшу провину. Це була не просто робота — це була сучасна форма рабства, замаскована під «трудову повинність».
Репресії, Голокост і знищення цивільного населення
Рейхскомісаріат став територією масового терору. Єврейське населення знищували системно: спочатку розстріли айнзатцгруп, потім гетто, потім масові акції ліквідації. Сотні тисяч євреїв загинули на території, підконтрольній цивільній адміністрації Коха. Місцеві допоміжні поліцейські часто брали участь у цих злочинах — свідомо чи під тиском.
Не менш жорстоко ставилися й до українського та польського населення. Села, які підозрювали в допомозі партизанам, спалювали повністю. Інтелігенцію, священиків, колишніх радянських активістів — розстрілювали або відправляли до концтаборів. Медична допомога була зведена до мінімуму, щоб, за словами Коха, «не посилювати біологічну силу» місцевого населення.
За підрахунками істориків, унаслідок політики окупаційної адміністрації загинуло кілька мільйонів цивільних жителів, а понад два мільйони українців депортовано на примусові роботи. Це одна з найтемніших сторінок не лише української, а й європейської історії Другої світової війни.
Колаборація, розчарування та український національний рух
Спочатку частина українського населення, особливо на заході, зустрічала німецькі війська хлібом-сіллю. Багато хто сподівався, що після більшовицького терору прийде справжня незалежність. Організація українських націоналістів навіть проголосила відновлення української держави у Львові 30 червня 1941 року — і одразу була розігнана німцями.
Кох і його апарат швидко показали, що жодної незалежності не буде. Українські діячі, які намагалися грати роль «партнерів», опинилися або в ув’язненні, або в глибокому підпіллі. Місцеве самоврядування існувало лише на папері — старости та бургомістри виконували накази німецьких комісарів, а за непокору платили життям.
Саме жорстокість Коха стала одним із каталізаторів створення Української повстанської армії у 1942 році на Волині. Люди, які спочатку вагалися, побачили: німецька «новий порядок» — це не альтернатива більшовизму, а інша форма поневолення.
Зростання опору та кінець Рейхskomісаріату
Партизанський рух на території Рейхскомісаріату набирав сили поступово. Радянські партизани діяли активно, особливо після Сталінградської битви. Українські націоналістичні загони вели власну війну — проти німців, проти радянських партизанів і проти польського підпілля. Ситуація ставала все більш заплутаною і кривавою.
До середини 1943 року німецька адміністрація вже не контролювала значні території. Червона армія наступала, і цивільні комісари один за одним пакували валізи. Кох втік одним із останніх — у 1944 році. Формально Рейхскомісаріат проіснував до листопада 1944-го, але реально його влада розвалилася набагато раніше.
Після звільнення українські землі постали перед новою реальністю: зруйновані міста, спалені села, мільйони загиблих і депортованих, глибока травма, яка передавалася поколінням.
Сьогодні, коли ми говоримо про Рейхскомісаріат Україна, важливо пам’ятати не лише про цифри й дати. Важливо розуміти, як швидко навіть найсильніші надії можуть перетворитися на попіл, якщо замість свободи приходить нова імперська машина. І як важливо зберігати власну гідність навіть у найтемніші часи.
Історія цього окупаційного утворення — це нагадування про те, що будь-яка влада, яка бачить у людях лише ресурс, приречена на провал. Українці пережили і цей період. Пережили ціною неймовірних втрат. І саме ця здатність вистояти, зберегти себе як народ, залишається одним із найважливіших уроків тієї епохи.
Leave a Reply