Мова для Ірини Фаріон ніколи не була просто набором слів. Вона бачила в ній живий організм, який дихає історією, тримає кордони й визначає, хто ми є. Народжена 29 квітня 1964 року у Львові, ця мовознавиця, професорка й колишня народна депутатка пронесла через усе життя одну ідею: без української мови немає української держави. Її слова звучали різко, іноді боляче, але завжди точно влучали в нерв суспільства, яке століттями намагалися зробити безмовним.
Фаріон не просто говорила про мову — вона жила нею. Кожна лекція, кожен плакат, кожне публічне звернення ставали частиною великої битви за право називатися українцями. Сьогодні, коли з моменту її трагічної загибелі 19 липня 2024 року минуло вже майже два роки, її думки продовжують лунати в дискусіях про ідентичність, освіту й армію. Її голос лишився гострим, як лезо, і саме тому варто ще раз прислухатися до того, що вона казала про мову.
У цій боротьбі Фаріон не шукала компромісів. Для неї мова була абсолютом, і будь-яке відхилення від державної мови вона сприймала як загрозу. Саме ця безкомпромісність зробила її і символом для одних, і об’єктом критики для інших. Але головне — вона змусила країну говорити про те, про що довго мовчали.
Мова як форма життя нації
Одна з найвідоміших думок Фаріон звучить так: мова — це не засіб комунікації. Мова — це форма життя окремої нації. Вона повторювала це на лекціях, у інтерв’ю й на YouTube-каналах. Для неї українська мова була не просто способом передати інформацію. Вона була тим домом, у якому живе народ, тією скелею, на якій стоїть уся українська споруда.
Фаріон часто порівнювала мову з імунною системою. Якщо вона слабшає, нація починає хворіти. Саме тому вона так різко реагувала на російську мову в публічному просторі. «Говорити українською — це означає панувати», — казала вона. У цих словах не було пафосу. Було глибоке розуміння: той, хто володіє мовою, володіє простором, у якому живе.
Влада, що не здатна захистити державної мови, ніколи не захистить державних територій. Ця фраза стала одним із найточніших діагнозів, які Фаріон поставила українській політиці.
Вона не раз підкреслювала: мову не знають або ті, хто політично упереджені, або розумово відсталі. Жорстко? Так. Але для неї це була не образа, а констатація факту. Людина, яка живе в Україні й роками ігнорує державну мову, на думку Фаріон, свідомо чи несвідомо відмовляється від частини себе.
Науковий фундамент і політична боротьба
За плечима Фаріон стояла серйозна наукова робота. У 1996 році вона захистила кандидатську дисертацію про антропонімійну систему Верхньої Наддністрянщини. А у 2015-му — докторську на тему «Суспільний статус староукраїнської (руської) мови у XIV–XVII століттях». Ця праця на 656 сторінок стала своєрідним маніфестом: українська мова мала повноцінний статус ще задовго до того, як імперії почали її витісняти.
Як депутатка Верховної Ради VII скликання від ВО «Свобода» (2012–2014) вона ініціювала низку законопроєктів, спрямованих на захист мови. Серед них — спроби скасувати сумнозвісний закон Ківалова-Колесніченка, вимоги щодо викладання виключно державною мовою у вишах, обмеження російськомовної книжкової продукції. Навіть після виходу з парламенту вона не зупинилася. У Львівській політехніці, де працювала професоркою катедри української мови, вона створювала плакати, проводила конкурси «Мова — твого життя основа», організовувала проєкт «Від книги до мети».
Особливо запам’яталася її акція в дитсадках. Фаріон приходила до дітей і пояснювала: не Маша, а Марічка. Не Саша, а Олександра. Для неї це була не дрібниця, а боротьба за право дитини рости в українському мовному просторі з перших років життя.
Мова в армії та на фронті
Найбільше дискусій викликали її заяви про російськомовних військових. У листопаді 2023 року в інтерв’ю вона сказала, що не може називати українцями тих, хто воює в ЗСУ, але говорить російською. «Якщо вони не говорять українською — нехай себе назвуть „руськими“», — прозвучало тоді. Ці слова викликали хвилю обурення. Багато хто побачив у них зневагу до захисників.
Фаріон наполягала: вона не ображала воїнів. Вона нагадувала про закон. Стаття 13 Закону «Про Збройні Сили України» чітко каже, що мовою службової діяльності є державна мова. Для неї це був не емоційний вибух, а вимога дотримуватися законодавства навіть на фронті. Вона вважала, що мова — це також зброя. І якщо солдат говорить мовою ворога, він мимоволі відкриває двері в чужий інформаційний простір.
Ця позиція лишається гострою й сьогодні. Хтось бачить у ній радикалізм. Хтось — принциповість. Але факт залишається: Фаріон змусила суспільство говорити про мову в армії тоді, коли багато хто вважав це другорядним.
| Цитата Ірини Фаріон | Контекст | Рік |
|---|---|---|
| Мова — це форма життя окремої нації | Лекції та публічні виступи | 2010–2024 |
| Говорити українською — це означає панувати | Програми та інтерв’ю | 2018–2023 |
| Влада, що не захищає мови, не захистить територій | Політичні заяви | 2010-ті |
| Немає російськомовного населення — є українці й кацапи | Інтерв’ю 2023 року | 2023 |
Дані таблиці зібрані з публічних виступів та інтерв’ю Ірини Фаріон, зафіксованих українськими медіа.
Спадщина, яка не мовчить
Після вбивства Фаріон у Львові 19 липня 2024 року тисячі людей вийшли проводити її в останню путь. На похоронній процесії звучали її власні слова: «Коли українці зрозуміють правду, мільйони заговорять мовою Фаріон». Сьогодні у Львові є вулиця її імені, меморіальні дошки, а її YouTube-канали продовжують збирати перегляди.
Її підхід до мови був безкомпромісним. Вона не любила суржик, критикувала англіцизми, виступала проти деяких фемінітивів, вважаючи їх зайвою ідеологією. Для неї чистота мови була частиною чистоти національної свідомості. І хоча багато хто не погоджувався з її тоном, майже ніхто не заперечував: українська мова справді потребує захисту.
Мова — це ідеологічний фронт перемоги. Ця думка Фаріон сьогодні звучить особливо актуально, коли країна продовжує боротися не лише за території, а й за право бути собою.
У 2026 році, коли ми вже можемо озирнутися на два роки без неї, стає зрозуміло: Фаріон зробила головне. Вона не дозволила мовному питанню розчинитися в повсякденності. Вона змусила його бути болючим, помітним, обов’язковим. І саме тому її слова про мову досі живуть — у дискусіях, у школах, у серцях тих, хто щоранку свідомо обирає говорити українською.
Боротьба, яку вона вела, не закінчилася з її смертю. Вона лише змінила форму. Тепер кожен, хто відмовляється від російської в побуті, хто вимагає української в сервісі, хто вчить дітей правильних імен, стає продовжувачем тієї самої справи. Ірина Фаріон про мову говорила так, ніби від цього залежить життя. І, можливо, саме так і є.
Leave a Reply